Буклет «Допомога НАТО Україні»

Що таке НАТО?

Опубліковано 23 грудня 2019 року о 13:30

НАТО (NATO – North Atlantic Treaty Organisation) – Організація Північноатлантичного договору – міжнародна організація, створена 4 квітня 1949 року для колективної оборони країн Західної Європи та Північної Америки згідно з принципами  51 статті Статуту ООН.

Відповідно до Вашингтонського договору кожна держава-член Альянсу несе додаткову відповідальність та користується перевагами від участі у системі колективної безпеки. У статті 5 ведеться про те, що збройний напад на одного або на кількох членів НАТО розглядатиметься як напад на всіх членів і що «вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них … надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні». Такі безпрецедентні гарантії безпеки, територіальної цілісності, недоторканості кордонів та державного суверенітету не дає жодна з наявних на сьогодні колективних систем безпеки.

В часи холодної війни Альянс ніколи не використовував військову силу проти третіх країн або з метою впливу на своїх держав-членів. (Водночас, СРСР на чолі Організації Варшавського договору (ОВД), який у 1954 році подавав заявку на вступ до НАТО, але отримав відмову, без вагань застосовував засіб військового втручання у внутрішні справи союзників по соціалістичному табору в Угорщині 1956 р. і Чехословаччині 1968 р.)

Сьогодні членами НАТО є 29 країн: Албанія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина, Словенія, Хорватія і Чорногорія.

Ухвалення всіх рішень в Альянсі відбувається на засадах консенсусу. Кожна країна-член НАТО має право вето.

НАТО не має власних збройних сил, у розпорядженні Альянсу є збройні сили – країн-членів. (Деякі держави-члени НАТО взагалі не мають власних армій, зокрема Люксембург та Ісландія).

Будь-яка держава-член має право виходу з Альянсу. За історію організації цим правом скористалися Франція та Греція, які відповідно у 1966р. та у 1974р. вийшли з військової структури НАТО, однак залишилися в межах її політичної структури. У 1980 році повна участь Греції у військовій структурі НАТО була відновлена. Франція також відновила участь у військовій структурі НАТО, про що було оголошено під час ювілейного Саміту НАТО в Страсбурзі в 2009 році, коли Організація відзначала 60-річчя з часу свого заснування.

НАТО розвиває розгалуджену систему партнерств, до якої входять Рада євроатлантичного партнерства, особливі партнери Україна, Грузія, країни Середземноморського діалогу (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко, Туніс), Стамбульської ініціативи (Бахрейн, Катар, Кувейт та ОАЕ), західноєвропейські нейтральні країни (Австрія, Ірландія, Мальта, Фінляндія, Швейцарія, Швеція), а також контактні країни (Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, Японія).

Альянс у 2014 році припинив практичну співпрацю з Російською Федерацією після її агресії проти України, проте залишив канал комунікації – Раду НАТО-РФ і розпочав проведення політики стримування РФ.

Для міжнародних інвесторів НАТО – це очевидний знак стабільності, а отже, більшої інвестиційної привабливості.

Партнерство заради миру

Програма «Партнерство заради миру» (ПЗМ) є інструментом взаємодії НАТО з країнами-партнерами, що базується на практичному співробітництві та відданості демократичним принципам.

Мета Програми: сприяти реформам, підвищити стабільність, зменшити світові загрози безпеці, створити міцні відносини у сфері безпеки між країнами-партнерами та НАТО, а також між самими партнерами.

Офіційною основою Програми ПЗМ є Рамковий документ, що був оприлюднений Альянсом в 1994 році, одночасно з запрошенням зацікавлених країн до участі в Програмі. Документом закріплено зобов’язання країн-членів НАТО проводити консультації з будь-якою країною-партнером, яка вбачає пряму загрозу своєї територіальної цілісності, політичної незалежності або безпеці. Держава-партнер також дає гарантії та політичні зобов’язання підтримувати засади демократичного суспільства, принципи міжнародного права, виконувати зобов’язання згідно Уставу ООН, Загальної декларації прав людини, Гельсінського заключного акта та міжнародних угод щодо роззброєння та контролю над озброєннями, утримуватися від загрози сили або використання сили проти інших країн, поважати існуючі кордони, врегульовувати спори мирними засобами. Країна-учасник Програми ПЗМ бере на себе конкретні зобов’язання сприяти “прозорості” національного оборонного планування та формування оборонного бюджету, встановити демократичний контроль над збройними силами та підвищувати потенціал спільних з НАТО дій в миротворчих та гуманітарних операціях.

Програма ПЗМ реалізується шляхом участі у відповідних механізмах Альянсу.

8 лютого 1994 року Україна підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня цього ж року передала керівництву НАТО свій Презентаційний документ. У ньому визначені політичні цілі участі України в Програмі ПЗМ, заходи, які планується здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби, що виділяються Україною для участі в неї.

У 1995 роцi Україна призначила своїх перших офiцерiв зв'язку до штаб-квартири НАТО у Брюсселi та Координацiйного центру партнерства (КЦП) у м. Монс (Бельгiя). Навесні того ж року мiж Україною i НАТО була укладена Угода з безпеки, на основi якої вiдкрито офiси зв'язку у штаб-квартирi НАТО та КЦП.

6 травня 1996 року від імені Уряду України була підписана Угода між державами, які є сторонами Північноатлантичного Договору, та іншими державами, які беруть участь у Програмі ПЗМ, щодо статусу їх збройних сил, а також Додатковий протокол до цієї Угоди (ратифіковані Верховною Радою України 2 березня 2000 року).

9 липня 1997 року на саміті НАТО в Мадриді Президентом України було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО, яка фіксує політичні зобов’язання сторін на найвищому рівні і регламентує зміст «особливого партнерства» між Україною та НАТО.

Сьогодні Україна бере участь в наступних механізмах ПЗМ: 

• Процесі планування та оцінки сил (ППОС); 
• Концепції оперативних можливостей (КОМ); 
• Політико-військових рамках участі партнерів в операціях з підтримання миру під проводом НАТО; 
• спільних з НАТО навчаннях, у тому числі з врегулювання кризових ситуацій; 
• співробітництві у галузі озброєнь, протиповітряної оборони, управління повітряним рухом та обміну даними про повітряну обстановку; 
• Індивідуальної програмі партнерства (ІПП); 
• Плані дій партнерства щодо розбудови оборонних інституцій; 
• Програмі удосконалення військової освіти (DEEP); 
• Програмі професійного розвитку цивільного персоналу; 
• Політиці трастових фондів партнерства; Ініціативі НАТО з розбудови прозорості, доброчесності, відкритості та запобігання проявів корупції (Ініціатива ВІ); 
• Програмі НАТО «Наука заради миру та безпеки»; 
• співробітництві у галузі реагування на надзвичайні ситуації цивільного характеру.