Тема: « Голодомор 1932-1933 років»

(до голодомору в Україні 1932-1933 років)

Мета: - нагадати учням події в Україні в 1932-1933 роках,

- показати причини та наслідки трагедії голодомору

- виховувати почуття патріотизму, любові до рідного народу, бажання зробити так, щоб ніколи в державі такого не було, почуття громадянства

- розвивати навички дослідницької роботи, виступів перед аудиторією

Оформлення:

                                                        - на столі: рушник, хліб, свічка, книга «Голодомор -32-33»

Хід  заходу:

Учитель:

         Тема нашого спілкування – « Голодомор 1932-1933 років». Вона присвячена одній із  трагічних  сторінок в історії нашого народу – голодомору 1932-1933 років. Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом викарбовано слова про голод  і сатанинські обіцянки «вождів».

Багаті – старцюватимете!

Співучі – затужите!

Горді – впадете на коліна!

Густолюдні – прополемо! -

Пішов голод Україною.

         Моторошний парадокс – вмирати на плодючих чорноземах шанованої світом житниці.  Просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавах промерзлих вокзалів, поодинці, сім’ями вмирали родини, села. Голод забирав тих, хто не виривав останнього окрайця з голодних дитячих ротів, не вмів торгуватись святинею, красти, вбивати, аби вижити.      

Дороговказом на нашому меморіальному шляху, своєрідним мортирологом нашого народу сьогодні для нас стане  книга – меморіал «Голод – 33», підготовлена  журналісткою Лідією Коваленко і письменником Володимиром Маняком. В цій книзі  зібрані оповіді очевидців з семи областей України. Не сьогодні це сказано: «Час народжуватися і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння, час збирати його… Час говорити! Хай ця гірка книга, народжена після десятиліть безмовства, ляже першим нашим каменем у підмурок всенародного пам’ятника трагічній історії українського народу.

Учениця:

Відкрийтесь, небеса!

Зійдіть на землю

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали «Вмри!»

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Це двадцять другий рік.

Це тридцять другий рік.

Це тридцять третій рік.

Це сорок шостий рік.

Голодомор. Голодомор. Голодомор…

Вчитель:

         Танули на обширах України важки сніги весни 1933 року… А чи була того року весна?  Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов’ї? Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше.

Про них пам’ятають ті, хто вижив, їх діти та онуки.

 Листаємо книгу – меморіал «Голод 32-33»:

Учитель: Житомирська область…

Учень:

В селі весна повзе на ліктях,

Повзе по мертвих і живих,

В долоні сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає зі стріх,

І п’ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

Їм жить і жить, та над полями

Знов ворон каркає біду.

Забрали тих, хто із комори

Пашню останню вимітав,

Хто ще активним був учора –

 Сьогодні ворогом ставав!

Голодний рік. Жорстокий світе,

Дай хоч надію для живих.

Весна і сонце ловлять діти,

Що дзвінко скапує зі стріх.

Учениця:

                  « На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже немає.  Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад – вперед, назад – вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна «пісня» напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…»

(згадує Кучерук Анастасія, родом із села Судачівка Чуднівського району на Житомирщині).

 Учень:

Списки сіл Овруцького району, жителі яких постраждали від  голодомору:

- Лучанки – 10 чол.

- с. Тхорин – 75 чол.

- с. Велика Фосня – 137 чол.

 -с. Слобода – 6 чол.

 - с. Шоломки – 1 чол.

 - с. Невгоди – 19 чол.

-  с. Збраньки – 3 чол.

 - с. Велика Хайча – 29 чол.

 - с. Кирдани – 17 чол.

 - с. Корчівка – 17 чол.

- с. Коптівщина – 11 чол.

- с. Скребеличі – 9 чол.

- с. Барвінкове – 1 чол.

- с. Гаєвичі – 7 чол.

- с. Довгиничі – 1 чол.

- с. Полохачів – 2 чол.

- с. Красилівка – 253 чол.

- с. Антоновичі – 500 чол.

 - с. Норинськ – 10 чол.

 - с. Гладковичі – 7 чол.

- с. Ігнатпіль – 2 чол.

- с. Рудня – 1 чол.

- с. Павлюківка – 4 чол.

- с. Заболоть – 5 чол.

- с. Нижня Рудня – 11 чол.

Учитель: Вінницька область…                       

 Учениця:

Що діялось? Буряк, кору, солому

Місив слізьми

Многостраждальний люд.

На чатах, смерть стояла

В кожнім домі,

Гнили мерці по лавах там і тут.

Учень:

          « Помер  чоловік мій Ваня. З ним повмирали діточки: Павлик двох років і Віра – півроку. Малесенька моя дівчинка хтіла  їсти, але ж то був порожній мішок, з нього й краплі не видушити. Обох їх я занесла на цвинтар сама. Як прийшла хоронити доню, то була свіжа маленька ямка на чиюсь дитину. Я збоку видовбала дірочку та й поклала її туди. А на Павлика сама викопала ямку. (зі спогадів Джулай Марії з села Городище Літинського району Вінницької області)

Учитель: Кіровоградська область…    

Учениця:

         Архівні документи і матеріали з Кіровоградської області свідчать: «Ховати мертвих було нікому, на це у живих не вистачало сил. Тому часто ховали своїх близьких на городах і в погребах. По селу їздила візниця, яка збирала мертвих і вивозила на кладовище, де була викопана велика яма, в яку кидали мерців, а іноді іще й живих людей… Яма не закривалась, поки не заповнювалась трупами…»

Учениця:

За Петра, за Дмитра, за Антона,

За Галин, за Оксан, за Докій

Не співала півча похоронна,

Не лунали дзвони за впокій…

Ні труни, ні хрестів і ні тризни,

Прямо в яму. Навіки віків,

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамовує гнів.

Учитель: Хмельницька область..      

Учень: А ще не можу такого горя забути: хто створив голод? Хто наказав забирати лишки? А вони забирали до крихти! Збиралося їх п’ять, а  то й десятеро. Як увійдуть до хати, як перевернуть усе, як понишпорять у кожній шпарині, то не останеться ні лушпайки, нічого. Після тих комісій люди ставали голі, голодні. Якось з мамою навибирали на горі квасолю. Мама зобачила в вікноЮ що йдуть ті комісари. Хутенько зсипала квасолю в горшичок, налила водою, поставила в піч варити. Думаєте врятували квасолю, еге, від них врятуєш. Висунув горшик з печі, вилляв воду, а квасолю забрав. Живу і думаю про це. Скільки років минуло, а не забувається. (Зі спогадів Черва тюк Любові з села Редвинці Хмельницької області).

Учитель: Черкаська область..                       

Учениця: У 1934 році забрали мене в армію. На політзанятті попросив політрука розказати про голод. А він каже: який голод? Де узявся цей голод? Ну я й почав розказувати про те, що було. Політрук мене перебив : «Припиніть ці дурні балачки, ніякого голоду не було й не могло бути, а вам за це дадуть 10 років» ( зі спогадів Яромова Володимира жителя села Бабанка Черкаської області)

Учитель: Чернігівська область..          

Учень: «Цей голод зробила влада.   Я взяла найменшу дочку і рушила в пошуках хліба. Попросилася одного разу переночувати в одну хату. Нам відчинили чоловік і жінка. Ми здивувалися: всюди мертві, а коли бачили живих, то були вони, як з хреста зняті. А ці двоє були рум’янолиці, жваві. А коли роздивилися по хаті, то заніміли. Бо в ночвах лежала людська голова, без тулуба… Ми вибігли з цієї хати – домовини, де й сила взялася…( зі спогадів Калапач Варвари жительки села Кірове Дніпропетровської області).

Учень: У нас сім’я була з 18  душ. Забрали у нас корівку – останню надію на вижиття. Мама голосила, цілувала руки, павдала на коліна, благалаЮ що в мене ж дітки опухлі, хочуть їсти. Відптхнули маму і повели корову. Померли з голоду два мої менші братики.» (згадує Смілик Ніна Архипівна, жителька села Зелене  Чернігівської області)

Учитель: Київська область…     

Учень:  Зі спогадів Гаркуші Марфи Іванівни, жительки села Рубанівка Київської області: «Прошу записати в Книгу-меморіал моїх рідних, померлих від голоду 33 року:

Ковальовський Петро Іванович – 8 років (брат)

Ковальовський Віктор Іванович – 4 роки (брат)

Ковальовський Феодосій Нікіфорович – 50 років (дядько)

Ковальовська Наталія – 48 років (дружина дядька)

Ковальовська Марфа – 12 років (сестра)

Ковальовська Марія Федорівна – 43 роки (мати)

Учитель: Донецька область…                        

Учениця: «Якось у 1933 році до мене підійшов такий пухлий, негодящий чоловік: - Дай мені, дитино, хоч отакий кусочок хліба… Я йому одрізала хліба. Він те з’їв. Потім дивлюся – купа людей. І я туди пішла. Отой чоловік вмер. Я й кажу: - Та я ж йому ось недавно хліба давала.. _Отож він, кажуть, наївся, голодний і вмер.(згадує Сипало Олександра, жителька Донецької області)

Учитель:  Дніпропетровська область…              

Учень: Зі спогадів жителя Дніпропетровської області Лихоліта Дмитра: «Помирали не тільки люди, з голоду помирали тварини. Між трупами коней копирсалися не тільки ворони, а й опухлі селяни, шукали на кістках якійсь шматок м’яса. Та там і залишалися на їжу воронню»

Учитель: Харківська область…  

Учениця:  Як  говорить  жителька Харківської області  Литвин Ганна: «Все те, що запало в дитячу душу, не вирубаєш сокирою. Пам’ятаю, як я ходила в школу в 3-й клас. Наша вчителька запитала, хто знає вірш  про Сталіна, Я підняла руку. Вірш, який я чула на вулиці, я розказала на одному диханні… В класі панувала тиша… Я тоді ще не розуміла, що я зробила. Вчителька сказала, щоб я викинула з голови того поганого вірша. Але того вірша я не забуду й досі:

Сидить Сталін не престолі

Та на скрипку грає,

На Вкраїну хліборобну

Скоса поглядає.

Ой, грав Сталін, ой, грав Сталін.

Став перебирати,

Так обдерли Україну,

Що аж ребра знати.

Ой, грав Сталін, ой, грав Сталін –

Аж струни порвались.

На Вкраїні люди вмерлі,

Деякі остались.

Учитель: Одеська область…     

Учениця: Думки жителя Одеської області  Лук’яненка Василя: « Люди, шануймо хліб. І будьмо чесними перед ним. Хліб не винен у тому, що ми не мали його в ті страшні часи тридцять третього. Хліб не винен.. І земля, яка родить його, не винна.  У нас  же руки  золоті!. А тим, що відійшли від нас не по своїй волі того страшного часу, наша вічна скорботна пам’ять.

Щодня в моєму домі він –

Такий звичайний, як повітря,

І мовчазний, немов подвір’я.

А я торкнусь – і чую дзвін,

І чую як ридають дзвони,

Жниварські дзвони-колоски»

Вчитель:

           Ми продивились  книгу – меморіал, не про всі області України ми згадали. Але ця трагедія торкнулася всіх жителів нашої країни . Голод 32– 33. Це геноцид, внаслідок якого український народ зазнав мільйонних жертв. Так вирішила наша Верховна Рада Ук5раїни, так визнають ці події в світі.

         Звичай зобов’язує поминати мертвих хлібом. Ми розділяємо коровай між усіма присутніми. Царство небесне всім, хто помер з голоду, земля їм пухом.  (запалюється свічка). Хвилина мовчання.

Вчитель:

         Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не маємо права забувати її чорних сторінок. Адже довгі роки ми говорили між собою пошепки про ті страшні роки і сьогодні, коли ми маємо власну державу, настав час говорити про це вголос. Цього вимагає історія. Цього вимагають мільйони жертв.

 Усі,  хто загинув у 1933 році голодною смертю, не могли безслідно зникнути.

         Ми працьовити, терпляча нація. Наш народ заслуговує на шану й повагу. А пам’ятником жертвам хай буде наша пам’ять про минуле, небайдуже ставлення до національної трагедії, що спіткала наш народ у 1932-1933 роках.

Учень:

Навіть на останнім рубежі

Промінь віри в нас ще не погас.

Боже, Україну збережи,

Господи, помилуй нас!

В наших грудях кулі і ножі,

Нас  розп’ято й знищено не раз.

Боже, Україну збережи,

Господи, помилуй нас!

Вчитель: Ми повинні  не тільки пам’ятати, але й  пишатись своєю країною, адже ми живемо в Україні, найкрасивішій  державі, де живуть працьовиті люди. І ми,  як громадяни своєї країни,  повинні робити все, щоб не повторилося цього лиха, щоб  жила  наша держава.

(слайди про сучасну Україну, на фоні пісні М. Поплавського «Я – українець»)