Сценарій вистави «Вклонимося Кобзарю!

Зал святково прибраний. У центрі на журнальному столику стоїть "Кобзар” на вишитому рушнику. На дошці написані слова

І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

 Проектується пам'ятник Тарасу Шевченку, звучить музика, на фоні музики слова «Реве та стогне Дніпр широкий»

Ведуча.
Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його все життя, та вона не зуміла перетворити золото його душі на іржу… Найкращий і найцінніший дар доля дала йому аж по смерті – "невмирущу славу і вічно нову насолоду, які приносять його твори мільйонам людських сердець”, — так
писав І.Я.Франко у "Посвяті” Т.Г.Шевченкові, Генію-земляку.

Ведучий.
По всій нашій милій Україні проходять Шевченкові дні з нагоди
203 років  з дня його народження. І ми сьогодні зробимо уявну подорож Шевченківськими дорогами.
Жінка .

Ой, людоньки!  А чи чули ви новину? У   хаті  Григорія Івановича Шевченка і його дружини Катерини  сьогодні , 9 березня 1814 року,  народився син Тарас. Батьки Тараса – кріпаки пана Енгельгарда. У сім’ї уже  було п’ятеро  дітей: Микита, Катерина, Йосип, Ярина та сліпенька Марія.

Учень.

Шевченко прожив коротке і вкрай важке життя. Із своїх 47-и років він 24 роки був кріпаком, 17 років – невольником у засланнях, під наглядом жандармів і тільки 10 років – вільною людиною.

Учень.

 І в цих несприятливих умовах Тарас створив свій безсмертний «Кобзар», написав декілька томів прозових і драматичних творів, став Академіком Академії мистецтв.

Учень.

 Колись кобзарями називали мудрих дідусів, що ходили від села до села і, граючи на кобзі, розповідали людям про долю України. «Кобзар» — так Шевченко назвав свою першу книжечку віршів. Писав Тарас Григорович про бідних людей, над якими були владні жорстокі пани. Люди, хоч і знедолені, були працьовиті, хоробрі, справедливі і могли б жити щасливо, в достатку. Тож поет і закликав їх на боротьбу за волю. Великим Кобзарем прозвали Тараса Григоровича в народі.

Ведучий.

Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Не тримався хати, а все блукав десь за вигоном. Інсценівка оповідання С.Васильченка «Залізні стовпи».

(Стоїть маленький стіл, стільці, на столі мичка, дерев’яна ложка, хліб. Одяг Тараса, батька, брата-білий, полотняний, матері –вишита сорочка, спідниця , фартух, сестрички-вишита блузка, спідничка, стрічкою перев’язані коси ; Тарас у солом’яному капелюсі)

Ведуча.

Невесела вечеря — зморений батько, зажурена мати, сестричка Катеринка, брат .

Сусід.

Слава Ісусу Христу !

Всі.

Слава на віки !

Сусід.

Це тільки вечеряєте ? Що так пізно ?

Мати.

Та у нас клопіт , що й вечеря, не в вечерю: хлопець десь дівся, — зранку як пішов , то й досі немає . Бігали і до ставка , і до греблі , всі бур’яни обшукали, — як у воду впав !

Батько (сердито).

Догляділи !

Сусід.

Нічого, знайдеться . Може заснув десь у буряні . Проспиться — прийде .

Мати.

Ну й де б їй дітись , вражій дитині?

Ведуча.

Раптом чути : «Чумаки! Чумаки!»

Сестричка.

А ось і наш волоцюга з’явився !

Брат.

Нарешті прийшов !

Мати.

Де це ти був ?

Батько.

Де тебе носило досі ?

Мати.

Де ти волочився ?

Батько.

Де ж ти був оце – питаю? Чому не кажеш ?

Тарас.

Був у полі , та й заблудив .

Батько.

Бачили таке ? Хто ж тебе привіз додому?

Тарас.

Чумаки.

Всі.

Хто?

Тарас.

Стрінувся з чумаками, питають:«Куди ідеш – мандруєш». А я кажу :«В Кирилівку, треба назад іти. Сідай , кажуть , з нами , ми довеземо». Та й посадили мене на віз . І дали мені батіг волів поганяти.

Батько.

Бачили такого ? Чумакувати надумав уже ! І як воно згадало, що з Кирилівки ?

Сусід.

Я ж казав , що знайдеться . Такий лобатий , не пропаде.

Батько.

Ну , почумакував, тепер бери ложку та й сідай вечеряти.

Мати.

Ну , чого тебе понесло в поле ? Чого ? Як мотає ! Наче три дні міного не їв .

(Тарас швидко їсть і пошепки розповідає братові і сестричці , а вони уважно слухають. Мати підслуховують ).

Мати.

Ви послухайте , що цей волоцюга вигадує, старий того не придумає збрехати , як воно. Каже , що ходив він туди , де сонце заходить , бачив залізні стовпи , що підпирають небо, і ті ворота , куди сонце заходить на ніч. Розповідає , ніби справді сам те є бачив. Ой, Тарасе, що з тебе буде?

Сусід.

Всі на кутку кажуть , що з вашого Тараса , мабуть, щось добряче вийде!

Батько. Що вийде? Розбишака великий вийде – ось що ! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

Сусід.

Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?

Батько.

Так!

Ведучий:

Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в «науку». За найменшу провину карав він своїх учнів різками.

Ведучий:

Вчитися йому подобалося. Та недовго тривала ця наука. Важко жилося малому Тарасові, а ще важче стало тоді, коли, замучена тяжкою працею, померла мама, їй було лише 37,5 років. Жити б іще й жити. Тарасу на той момент виповнилося 9 років.
Ведуча:

Скоро в сім’ю Шевченків прийшла мачуха, але не добро принесла вона із собою, а тільки сльози. Згодом помер і батько. Він довго хворів, лежав всю зиму. Як приїхав останній раз із Києва (возив туди панову пшеницю), так і не зміг уже на ноги звестись, більше лежав, ледве стримуючи стогін.

Ведучий:

У День свого народження, 9 березня 1825 року, Тарас почув: «Не жилець твій батько на цьому світі – помре скоро». Тарас заплакав і вибіг. Як жити сироті?

Ведуча:

А батько, відчуваючи наближення кінця, давав розпорядження щодо нехитрого свого скарбу. Тоді й почули від нього люди:

Батько

Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба. Він не буде звичайною людиною. З нього вийде або щось дуже гарне, або велике ледащо.

Ведучий.

Було Тарасові тільки 11 років, коли він залишився круглим сиротою.
Учень(читає уривок із вірша " Якби ви знали, паничі…”).
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину…В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло…Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую – у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи –
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете ?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
 

Ведучий:

Осиротівши, Тарас пішов у найми; деякий час пас свиней у свого дядька, а пізніше – громадську череду.
Тарас (читає вірш "Мені тринадцятий минало).
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога ……………
Уже покликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу … І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати –
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала ………

Оксана:

Чом же плачеш ти! Ох, дурненький Тарасе. Давай, я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем.

Тарас:

Еге ж, малярем.

Оксана:

Розмалюєш нашу хату.

Тарас:

Атож. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду таки малярем.

Оксана:

Авжеж, будеш!

Ведуча:

Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї і дитинство його було тяжким та безрадісним, малий Тарас ріс допитливим та розумним хлопчиком. Але золотим сонячним промінчиком в безпросвітній темряві була вірна, щира дружба Тарасика і його сусідки Оксани Коваленко.

Оксана. (Тарас сидить за столом, щось малює. Раптом до нього тихо підкралась дівчинка, закрила долонями очі).

Ку-ку! Хто я?

Тарас.

Оксана? Оксана! Ти у вінку — найкраща за всіх панянок на світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.

Оксана.

 Із срібними?

Тарас.

І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана.

Золотими? Щоб ні в кого таких не було!

Тарас.

А в тебе будуть! І по дзвіночках зразу вгадаю, що ти йдеш!

Оксана.

Я без тебе нікуди!

Тарас. (Діти беруться за руки).

І я тебе нікому не оддам…

Тарас.

Ми вкупочці колись росли

Маленькими собі любились.

Оксана.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Тарас. (Обоє виходять)

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи…

Ведучий:

Тарас наймитує, а випаде вільна часина — читає і малює. Вечорами, щоб ніхто не бачив, плаче з горя. Але думка навчитися малювати у маляра не покидає хлопчика.  Так він потрапляє до маляра, який погоджується навчити хлопця малювати, однак пан забирає його до себе в Петербург. Щоб мати дворового маляра, Енгельгардт у Петербурзі віддав його на 4 роки в науку до живописця Ширяєва. Там Тарас уперше почав писати вірші.

Ведуча:

Зустріч у Петербурзі із земляком-художником Сошенком різко змінила долю Тараса Григоровича. Шевченко знайомиться також із байкарем Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, з поетом Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника і викупили його з неволі. Жадібний Енгельгардт одержав 2500 карбованців. Шевченко виправдав їхні надії.

Ведуча:

Ще одна подія сталася в Петербурзі, знаменна не тільки в житті Шевченка, а й важлива для всієї України – вихід у світ книги віршів «Кобзар» у 1840 році. До книжки ввійшло вісім творів: "Думи мої, думи мої...”, "Перебендя”, "Катерина”, "Тополя”, "Думка” ("Нащо мені чорні брови...”), "До Основ’яненка”, "Іван підкова”, "Тарасова ніч”.
У наступному році окремою книжкою Шевченко видає велику історичну поему «Гайдамаки». Далеко від рідного краю живе поет мріями про Україну.

Тарас :

У травні 1843 року здійснилася  моя давня мрія . Після 15-ти років проживання на чужині я відвідав Україну. Результатом восьмимісячного перебування на Батьківщині була підготовка ескізів для альбому «Живописна Україна». В ньому я задумав в малюнках передати красу природи, народний побут та події історичного минулого милої серцю України.
Ведуча:

За революційні переконання, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві Шевченка засилають на 10 років рядовим солдатом у далекі оренбурзькі степи. 10 років муштри, 10 років туги за рідним краєм. Йому заборонили писати й малювати. Часто виходив він у казахський степ, пропечений сонцем, і зустрічав вечірню зірку, згадуючи свій рідний край, свою Україну, свою хату, заховану у вишневий садок.
Читець «Садок вишневий коло хати»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає,
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Та соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх,
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих.
Тарас (сидить за столом і пише листа, згадуючи)

 Тільки в 1857 році звільнили мене  з тюрми і дозволили в’їзд до Петербурга. Десятирічне вигнання породило ще більшу непокору. А через два роки   дозволили поїхати в Україну і то під наглядом поліції. Але те, що я  побачив  , прикро вразило мене. Милою залишилася лише рідна природа.

Читець «По діброві вітер виє»
По діброві вітер виє, гуляє по полю,
Край дороги гне тополю до самого долу.
Стан високий, лист широкий, нащо зеленіє?
Кругом поле, як те море широке, синіє.
Чумак іде, подивиться та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою сяде на могилі,
Подивиться – серце ниє: кругом ні билини!
Одна, одна, як сирота на чужині, гине!

Ведуча:

Шевченка в Україні знову заарештували і повернули до Петербурга.
Поет мріяв про Україну, хотів оселитися в ній, писати, працювати. Мріям Тараса не судилося здійснитися. Його знову заарештовують… За Тарасом
слідкують, все забороняють, за спробу писати й малювати жорстоко карають.
Ведучий: Із сирітської торбинки Шевченка виглядала на рідкість щедра Доля. – Божий дар. А кому більше дається від Бога, з того більше і спитається! Усе своє життя він кидав виклики долі, які були голосом чоловіка на межі почуттів, коли він один за всіх!
  Тарас .

Доле моя! Ось ти яка!(виходить Доля. Тарас звертається до неї).
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої;
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!

Ведуча: Духом і талантами він був обдарований настільки, щоб протистояти за всіх і за все!

Ведучий. Та все ж не покидала висока доля Тараса за життя. Вже два роки після викупу з кріпацтва він, проживаючи вільним і забезпеченим художником , стає визнаним поетом і вже наступних сім років сягає вершин, яких сучасники не могли навіть цілком збагнути
Тарас

 Не покидала мене  висока Доля і на засланні і після повернення: тримала мене на вершині болю і страждань. Земна Доля не дала мені й останньої мрії – родинного тепла і затишку, сімейного щастя і взаємної любові, хоча кохав я  і мене теж кохали. Та стати на рушник щастя не судилося.

Ведучий.У його віршах живе навічно рання, майже дитяча прихильність до дівчинки-кріпачки Оксани Коваленко, на три роки старшої від нього.
Приятель Шевченка Гнат Бондаренко розповідав.

Приятель Шевченка У дитинстві Тарас погано сходився з хлопцями-однолітками. Навіть з власними орачами йому не дуже подобалося гратися. А от із сестричками бавитись полюбляв. Старша сестра Катерина була для нього Берегинею, а молодшу Ярину він любив більше за всіх. Ярина товаришувала з трохи меншенькою сусідкою Оксанкою. От і грався малий Тарасик з ними обома.А потім були смерть матері, відьма-мачуха, яка гнала Оксану з двору. Смерть, батька і життя у дяка, пошуки вчителя-мадяра і повернення до домівки, де вже хазяїнував одружений Микита. Була праця пастухом біля громадської череди. І були безсмертні вірші.
Ведучий: Муза зігрівала змучене серце, дарувала радість творчості. Щасливий з цього Шевченко звертається до Пресвятої Богородиці.

Тарас

...Ридаю,
Молю,ридаючи: пошли
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб словом пламенем взялось,
Те слово Боже і кадило,
Кадило істини.

Ведуча. Свічка його життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сімї, хатину над Дніпром залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець.
Ведучий:

Восени 1860 року він тяжко захворів, однак не полишав писати. Думи й помисли Тараса Шевченка були про Україну, про її народ, його долю нещасливу, занапащену. Стан здоров'я поета дедалі погіршувався. А 10 березня 1861 року перестало битися серце великого художника, геніального Кобзаря.
Поховали його в Петербурзі на Смоленському кладовищі. Та чи могли люди забути і не виконати його Заповіту ?!
Учень. ( читає вірш "Заповіт”).
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого бога
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

Ведучий:
Шевченків Заповіт було виконано. В травні того ж року друзі перевезли тіло Кобзаря до України і поховали на Чернечій горі, поблизу Канева.
Поховали …Тихесенько Україна плаче.

Ведучий. З безмежного болю і з неосяжної любові народжені його слова.

Ведуча. Слово, яке лише плаче, в скорботі й зажурі колише спогади, а не окрилює дух, не наповнює людину і націю енергією самоздійснення, - для поета мертве.
Шевченкове слово відтворює історичну подію, факт такими естетичними засобами, щоб спочатку зруйнувати стереотипи їхнього сприйняття, а потім цю подію чи факт подати в новій інтерпретації.

Ведучий Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

Тарас

Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Ведуча
Нема співця, о ні, він з нами,
Його пісні, його любов,
Його це місяць над садами
У сяйві тихому зійшов.
Ведучий.

І на оновленій землі, над ланами, широкими полями, вільними містами і селами як весняні води могутнього Дніпра, лине вічно жива в народі слава великого Кобзаря.